Міська історія як сучасність



Цей текст про Львів важливий не тільки тому, що його опублікувало провідне європейське видання. Оскільки в європейській пресі, а передовсім німецькомовній, текстів про чудову габсбурзьку архітектуру Львова з’являлося чимало. Багато статей західні мас-медіа публікували й про негаразди міста. Натомість стаття історика й антрополога Фелікса Акермана (Німецький історичний інститут у Варшаві) описує позитивні якісні зміни всередині львівської спільноти. Вона не тільки про форму, але й про зміст.

Львів у жовтні. Понад десятиліття тому швейцарський історик Гаральд Біндер заснував у Відні фонд, який фінансує роботу львівського Центру міської історії Центрально-Східної Європи. Фонд все ще зареєстрований в Австрії. Однак, зважаючи на чимраз тісніше зближення між Австрією та Росією, Біндер планує перенести офіс до Швейцарії. «З огляду на фіксовану на Росії, іґнорантську щодо України і негнучку політику чинної влади, Австрія втратила симпатії всіх тих, хто працював заради майбутнього України», – пояснив науковець.

Центр розташований на вулиці Богомольця, недалеко від середньовічного центру західноукраїнського мегаполісу. «Почерк» діяльності Центру можна зауважити вже на початку вулиці. Таблиця інформує українською та англійською мовами про Івана Левинського, котрий формував Львів як архітектор. У Центрі на трьох поверхах оцифровують старі фотографії, розширюється бібліотека, готується наступна виставка. У передобідню пору за дерев’яними столами у дворі працюють комп’ютерники, історики та менеджери культури.

Львівський Центр міської історії Центрально-Східної Європи був створений 2004 року після того, як Біндер переказав фонду свою приватну спадщину. «Інституціоналізація міських досліджень у місці з таким багатим минулим видавалася мені ефективною альтернативою до панівного національно-історичного фокусу», – зазначив історик і сформулював принцип: У місті, з містом, для міста. Найпомітніше означений символами меморіальний простір вулиці Староєврейської, де колись розташовувалася Велика синагога, будівля релігійної школи Бет Гамідраш та синагога «Золота Роза». Густо забудований історичний комплекс зруйнували німецькі окупанти.

Пустоти в цих місцях нагадують нині про відсутність єврейської громади, яка до Голокосту досягла 150 тисяч осіб. Ще раніше тодішній директор Центру, нью-йоркський історик Тарік Амар та його наступниця, українська історикиня Софія Дяк відстоювали ідею створити тут місце пам’яті. Разом зі своєю командою вони працювали над тим, щоб спорудження меморіалу враховувало інтереси сьогоднішньої єврейської громади, міста, а також місцевих мешканців та бізнесменів.

Після того, як Центр провів конференцію про єврейську культурну спадщину, відповідальність за реалізацію проекту перейняло на себе українсько-німецьке проектне бюро. Дяк згадує тривалі консультації: «Йшлося передовсім про те, щоб переконати представників міста, що заповнення цих пустот повинне здійснюватися не через наші забаганки, а з огляду на місто і бажання його мешканців». Моделювання місця пам’яті взяли на себе ландшафтні архітектори з Берліна Франц Решке та Софі Янке. Абстрактні чорні кам'яні плити виглядають як надгробки. Вони окреслюють українською, англійською, польською, їдишем та івритом дуже різні погляди на єврейське життя та його припинення. На деякій відстані ще є кілька плит без напису – натяк на те, що ще не всі історії розказано.

Після означення важливих символів у старому місті, яке тепер повністю перебуває в руках туристів, Біндер разом з Боженою Закалюжною розробляють концепцію нового культурного центру, який повинен відродити район Підзамче біля підніжжя історичного замку. Там до Голокосту мешкали головно єврейські робітники та фабриканти. Jam Factory Art Center («Арт Центр Фабрика Повидла») вже демонструє фільми українських митців. У співпраці з British Council «Арт Центр» почав видавати стипендії.

Перед санацією історичної алкогольно-мармеладної фабрики львівський митець Тарас Пастущук нагадав своїм перформансом про синагогу, яка була безпосередньо близько до фабрики алкогольних напоїв. Кілька єврейських сімей профінансували її будівництво для мешканців львівського промислового передмістя, яке 1941 року німецькі окупанти перетворили на ґетто до того, як єврейські мешканці були розстріляні поза межами міста. Пастущук стоїть босий на фундаменті, відкриває білий мішок і повільно ознаковує обриси зруйнованої 1943 року будівлі, висипаючи сіль. Він вигукує: «Це сіль землі. Тут стояв дім Божий. Він був знищений так само, як і народ, котрий його колись будував, був винищений». Після перформансу залишається обрамований білими межами чотирикутник. У деяких калюжах сіль розчиняється того ж вечора.

Гаральд Біндер розглядає мистецький центр також як й експеримент з відкритим результатом. Досвід його навчив: «Реальність постає в Україні з креативної власної динаміки, певним чином зі самої себе». Він вважає своїм завданням забезпечити цим процесам простір для розвитку. Дивлячись на Відень, він зауважує: «Але для того, щоб здобути ці простори, необхідно також, щоб сусідні суспільства та держави чітко визначали позицію та сприйняли українське суспільство як партнера, особливо такі країни, як Австрія, яка історично має з Україною багато пов’язань».

Переклад Любка Петренка. Оригінальна стаття Stadtgeschichte als Gegenwart опублікована в газеті Frankfurter Allgemeine Zeitung.


Источник: 24 Канал - Все новости