Клоунада як технологія



Пригадую, як ми тішилися карнавальним характером Помаранчевої революції. Десятки тисяч людей в гарячих помаранчевих кольорах, усміхнені обличчя, атмосфера загальної доброзичливості – такими були головні ознаки першої Української революції ХХІ століття. Здавалося, що поверненню похмурих часів, коли влада замовляє вбивства журналістів, коли корупція та непотизм доїдають українську державу зсередини, ніколи не бувати. Ми поблажливо дивилися на перемальованих у помаранчевий колір Азарова і решту банди, по-доброму посміхалися на блазнювання різних колоритних персонажів на зразок покійної Баби Параски. Тішилися, сміялися і якось непомітно недогледіли, як система знову регенерувалася і стала ще більш загартованою та монолітною.

«Хохлацька» хитрість та дотепність, що в’їлися в нашу культуру через «Вечори на хуторі біля Диканьки», «Москаля-чарівника», «Шельменка денщика» та рекламу, де козаки в шароварах і без обжираються, обпиваються і не можуть того переварити – стала архетипним зображенням сучасного українця. «І що в цьому поганого?», – спитаєтеся ви. «Все», – відповім я вам.

Навіть важко собі уявити десь у Великій Британії, яка славиться тонким гумором, щоб міністр або генеральний прокурор, виступаючи в парламенті, відверто блазнювали. Оскільки жартувати треба вміти. При цьому потрібно пам’ятати про відповідність моменту і своє почуття гумору. Наприклад, жарти недоречні на похороні або при обговоренні тимчасової слідчої комісії з розслідування жахливого вбивства молодої жінки, що боролося із системою. То чому ж так стається, що генеральний прокурор, який так і не забезпечив розслідування жахливих злочинів на Майдані, не надав достатньої доказової бази для суду, щоб покарати провідних діячів режиму Януковича, опускається до рівня дворової гопоти і принижує парламент?

Чому наступного дня депутати від парламентської більшості, передягнувшись у реквізит самодіяльного театру, блазнюють за трибуною спікера, вдаючи козаків, що пишуть листа Путіну? Більш примітивної дискредитації парламентаризму в Україні годі знайти. То чому ж і для чого це все відбувається в сучасній Україні?

Відповіді на ці запитання насправді сумні і невеселі. Така поведінка є наочною демонстрацією рівня не тільки української владної еліти, але й суспільства загалом. З тим, що ми маємо на посаді генерального прокурора людину без юридичної освіти, вже майже всі змирилися. А те, що пан Юрій Луценко пройшов, м’яко кажучи, непростий політичний шлях, мало б давно зробити його повним лузером. І те, що цього не сталося, свідчить радше про нездорові тенденції в суспільстві, ніж про вправність окремих пройдисвітів.

Юрій Луценко, скільки його пам’ятаю в політиці, завжди грав роль: то Павки Корчагіна, то учасника команди «Одеських джентльменів», то революціонера-націоналіста. Знову ж таки, у рольових іграх нічого поганого немає. Але питання в тому, для чого і для кого генеральний прокурор та народні депутати перевтілюються в лицедіїв? Чого цим вони хочу досягти? Відповім однозначно – весь цей цирк-шапіто для вас, дорогі українські виборці.

На жаль, елементами політичної культури сучасної України є вседозволеність та відсутність будь-яких принципів. Можна брехати, не дотримувати слова, можна без кінця і краю міняти політичні табори, змінювати личину і щоразу поставати в новому непорочному образі. І таку долю Птахи-Фенікс забезпечують нашим владоможцям та політикам клоунада, лицедійство та коротка пам’ять громадян.

Якби не коротка пам’ять та пристрасть до водевільного жанру, то Юрій Луценко зі своїми «жартами» вже давно відсіявся б десь на рівні акції «Україна без Кучми». Або коли в ранзі міністра внутрішніх справ вдруге просився в Януковича залишитися на посаді, б’ючи під столом ногою в кісточку Черновецького (невиданий героїзм!). Або через п’яну помсту «німецько-фашистським загарбникам», а насправді дебош у міжнародному аеропорту Франкфурта-на-Майні. Не мали б допомогти йому в просуванні кар’єрною драбиною і «переслідування» режиму, бо недопереслідували і справу не довели до логічного завершення. Оскільки сім’я залишилася при величезних маєтках.

Тут нагадаю, що Юрій Луценко ніколи особисто бізнесом не займався, бо був революціонером, депутатом або міністром. Бізнесові справи прокручувала тільки дружина. Тоді виникає запитання: чи це злочинний режим, що переслідував нашого героя, тупий, бо не знав, де найболючіше місце героя? Чи ми не все знаємо про відносини Юрія Віталійовича зі злочинним режимом.

Здавалося б, що після такої епопеї людині нічого не має світити. Але ні, як Птаха-Фенікс, Юрій Віталійович відроджувався раз по раз. Спочатку в ролі голови президентської фракції «Блок Петра Порошенка» в парламенті, а потім і як генеральний прокурор України. І тут насправді проблема не в особі Юрія Луценка. Він дійсно талановитий. Він талановито грає ролі, може зіграти революціонера-більшовика і гнівно таврувати ганьбою УПА, а може розповідати на столітті ЗУНР, як швидко і легко Львів колись зробив його українцем. Цікаво, ким він був до того? Або ж може в залі Верховної Ради перейти на кримінальний жаргон і кинути виклик депутатам обслужити його орально.

Про такі театрально-циркові перевтілення української політичної еліти можна писати довго. І Юрій Луценко тут аж ніяк не одинока замріяна постать на леваді під вербою. Один депутат Барна чого важить з його обіймами ззаду Арсенія Яценюка. Або ж Олег Ляшко з коровою, вилами та поїданням українського чорнозему.

Якщо ж уважно придивитися до клоунадно-бутафорських практик українських політиків та урядовців, то можна дійти таких висновків. Розігрування клоунських шоу в парламенті країни спрямоване на дискредитацію парламентаризму в очах громадян. А коли парламент, де ще можна почути жорстку критику діяльності чинної влади, перетворити на цирк, то єдиною надією громадян є президент. Він, нібито, жили тягне, працює з останніх сил, а ці жирують і крадуть.

Лицедійство також потрібне, щоб шляхом висміювання зневажити суперника. Мова дотепів не дозволяє політика, що називається, зловити на слові. Тобто жодної відповідальності за сказане, жодних зобов’язань. Технологія клоунади спрямована тільки на яскраву форму подачі, не заторкуючи суті проблеми. Так і тут. Юрій Луценко вдягає маску викривача бездіяльності Верховної Ради для того, щоб відвернути увагу від мізерних результатів діяльності Генпрокуратури під його керівництвом.

Пригадайте принцип роботи клоуна на арені: він обирає об’єкт для насмішок і постійно апелює до аудиторії, перетворюючи її на своїх спільників. Важко сказати, чого минулого разу було більше в поведінці генерального прокурора: клоунади чи лицедійства. Але в обох випадках він був людиною у масці, під якою приховував свої справжні емоції та задуми. Об’єктом його атак стали депутати, а в союзники він намагався записати усіх, хто сидів перед телевізором або монітором. Його мета незмінна – це голоси українських виборців, які знову проголосують за не менш талановитого лицедія – Петра Порошенка. І Юрій Луценко впевнений, що ця безвідмовна технологія знову забезпечить його патронові президентське крісло.

Так само думають депутати з фракції БПП, які вирядилися паяцами з надією знову зачарувати цим своїх виборців. І тут дійсно м’яч на полі українських громадян. На двох наступних виборах вони мають показати, що не відповідають стереотипним уявленням команди президента Петра Порошенка про українців. Що вони не купляються на ряжених у театральні костюми «патріотів», не ведуться на дешевий театр з написанням «попандопулами» листа Путіну. Вони мають продемонструвати, що вони гідні і розумні громадяни європейської країни, хай як погано про них не думали б політтехнологи провладної команди.

P.S. Серед сучасних фобій стрімко набирає на силі коулрофобія – коли людина боїться або не терпить клоунів, оскільки їй здається, що клоуни завжди ховають своє справжнє обличчя, а отже й емоції та наміри, що вони постійно намагаються ввести когось в оману.


Источник: 24 Канал - Все новости