Безмежний світ Вірляни Ткач



Серед заплутаного Мангеттена, при вулиці, яку позначено лише літерою й числом, стоять кілька дивних будинків. Годі збагнути, в який спосіб ці споруди, ніби проростаючи одна в одну, утворили такий ансамбль. Химерна нью-йоркська забудова завиграшки сплітає тріаду скло–метал–бетон із чепурними столітніми кам’яницями, які прикрашено старосвітськими погруддями. Сьогодні в цих будинках існує експериментальний театральний клуб, а також сценічно-глядацький простір. Попри те, що навколо юрмляться чимало інших театрів, нам все ж ітиметься саме про цей. Його чудернацька назва – La MaMa – вже зовсім не дивуватиме, якщо дізнатись, як ці декілька творчих будинків посеред Мангеттена єднають Україну, Сибір, Леся Курбаса, Африку, Сергія Жадана й бурятський шаманізм… Чи можна тут щось збагнути? Варто принаймні намагатись.

Просто Курбас

У Нью-Йорку ранок, у Львові – третя година по обіді, коли перед численною публікою в Центрі Шептицького з’являється усміхнена і приязна жінка. Після вступу модераторки Олени Галети, гостя починає розповідь про себе, про театр, про карколомні подорожі, які перетворюються на вистави і книжки. Наче примхи химерної нью-йоркської архітектури, в її житті сполучаються речі геть непоєднувані. Ім’я цієї жінки – Вірляна Ткач. Вона є американкою українського походження і водночас однією з «мешканок» тих театральних нью-йоркських будинків. Пані Вірляна є засновницею мистецької групи «Яра» (Yara Arts Group), вона створює вистави, досліджує, тож має чимало цікавого для студентства й усіх, хто долучився до серії зустрічей «Аґент 034» в Українському католицькому університеті.

Колоритна американська українська Вірляни Ткач спантеличує тим більше, що серед перших імен, які згадує оповідачка, опиняється Лесь Курбас. І це не є випадковим, бо багато років тому в Колумбійському університеті студентці Вірляні випало написати працю про українського режисера-новатора. Україна була ще радянською і лише декілька людей з емігрантського середовища дієво берегли спогади про «Березіль» та винищений український аванґард 20-х. Тільки дві книжки про Курбаса були в бібліотеці американського університету. Для Вірляни Ткач все це стало не просто навчальною вправою, а достоту ще одним життям. Аж до величезної виставки «Курбас: нові світи», яка добігає кінця 2 грудня в київському Мистецькому арсеналі.

А що, власне, знають про Леся Курбаса? Щось було чути про мученика, про закатованого радянською владою митця, тож, маючи уявлення про те, як Курбас помер, більшість з-посеред наших сучасників, здається, не аж так добре знається на тому, як він жив, чим дихав і що створював. Майже невідомий, напівзрозумілий, так само, як ціле гроно митців початку ХХ століття. Чимало серед них, як про це нагадує Ірина Старовойт, були… письменними в першому поколінні.

Достоту непоєднуваний Лесь Курбас у непоєднуваних середовищах. Курбас, у якого віденська освіта межувала з революційністю першого радянського десятиліття. Курбас, який прагнув злиття сцени із глядацькою залою, марив майже релігійним, містичним театральним дійством, що розчахнулось у нескінченність. Звідси приголомшливі костюми й декорації з грою модних геометричних обрисів. Звідси безмежне космічне видовище й музика, що легко жонглює усіма застарілими правилами. Звідси акторство, як низка духовних перетворень. Насамкінець, майже сто (!) років тому Курбас сполучав на сцені акторське дійство із кінокадрами.

Знають хіба про мученика, але 2017 року в Торонто вийшла друком книга американки Мейгіл Фавлер «Бомонд край імперії: держава та сцена в радянській Україні». Праця про стрімкі, суперечливі і творчі часи, про Курбаса, Куліша й комуністичну систему. Чи варто зауважити, що до появи цієї книжки доклалася, зокрема, Вірляна Ткач, тож час повертатись до її другої пристрасті.

Вишкіл антропологічний

Не лише з Лесем Курбасом колись познайомив пані Вірляну Колумбійський університет, бо вона випадково обрала предмет, який став ще одним відкриттям. Студентка Вірляна зацікавилась антропологією, бо не знала, що, власне, означає це слово. Американська антропологія має дещо спільне з радянсько-українською етнографією, однак та наука, яка створила, приміром, Шевченківський гай у Львові, неабияк відрізняється від тої, з якою працюють університети в Сполучених Штатах. Попри велике розмаїття поглядів на зміст, методи ба навіть назву дисципліни в університетських традиціях різних країн, є принаймні одна спільна річ, яка визначає напрям досліджень. Обидві – антропологія й етнографія – це освічений погляд на первісне й не завжди свідоме в людських суспільствах, це інтелектуальне опрацювання народної творчості, химерного стародавнього мислення чи незбагненної, заплутаної, але цілком природної поведінки.

Згадуючи власне дитинство, Вірляна Ткач каже, що в її емігрантській родині розмовляли українською, проте вже в сусідніх помешканнях так само невимушено лунала китайська чи італійська. Стобарвний Нью-Йорк, українське коріння, Лесь Курбас, антропологія – усе поволі співдіяло, тож для пані Вірляни не було іншої ради, як почати подорожувати. Подорожувати, щоби занурюватись.

Достатньо було кількох (не)випадкових знайомств у Нью-Йорку, аби вирушити до… Бурятії – російського Сибіру, замешкуваного корінним народом, який вірить у Велику Матір-Землю й Великого Батька-Небосхила. У бурятському повсякденні існує шаманізм – традиційна і, за словами пані Вірляни, дуже практична, ужиткова річ, в якій психологія перетинається з лікарською справою. Первісно в Бурятії існували шаманки, та лише згодом це стає «чоловічим» ділом. Якщо ж навіть наші сучасники в Бурятії мають потребу в чомусь, шаманка чи шаман можуть кликати на допомогу духів їхніх пращурів. Не кожному вільно скористатись з досвіду попередніх поколінь, не кожному вільно ставати шаманом, бо духи минувшини самі обирають свою людину. Як зауважує Вірляна Ткач, дуже близьким до цих уявлень є те, що відбувається під час колядування. Принаймні дещо затьмарений сьогодні сенс «Тіней забутих предків» стає прозорішим.

Бурятія, Киргизстан й охоплений громадянською війною Мозамбік – це лише частина подорожей Вірляни Ткач, кожна з котрих підсумовувалась або виданням, або дослідженням, або… виставою. Вивчення відмінностей та подібностей корінних народів ставало тим ґрунтом, на якому здіймався потужний сучасний театр – щирий, строкатий, новий. А отже, з далеких мандрів час повертатись на Мангеттен.

Нове!

Пані Вірляна іронічно зауважує, що режисер у театрі, власне, «нічого не робить». Натомість не треба надзусиль, аби помітити, як у сценічних дійствах мистецької групи «Яра» відбивається Курбас, антропологія, усе примхливе плетиво знань і подій, які творять наш світ. Вистави Вірляни Ткач – це барвисті багатомовні живі картини, ніби начаровані величезним, до божевілля розмаїтим Нью-Йорком.

Новими стали поєднання народного, стародавнього ладу з дійсністю сучасного великого міста. Так перекладену англійською «Лісову пісню» Вірляни Ткач грає міжнародна команда акторів, а до вистави за віршами Олега Лишеги залучено українських та киргизьких виконавців. Серед інтернаціонального акторського складу у фольклорному спектаклі працювала Ніна Матвієнко. Безперечно, американська й українська публіка, яка відвідує експериментальний театр, неоднаково сприймає саму лише народну тематику: у Нью-Йорку це сучасне інтелектуальне мистецтво на антропологічному підґрунті, натомість в Україні порівняно вагомим буде чинник «шароварних» упереджень та пізньорадянських стереотипів про сільські будинки культури.

Пані Вірляна, однак, свідомо й послідовно працює лише з некомерційним мистецтвом. Сибірська подорож перевтілюється в декілька вистав з бурятськими акторами, які переповідають на сцені бурятський епос. «Ер-Тоштук» – давня киргизька народна оповідь – стала чарівним нью-йоркським спектаклем з акторами з Киргизстану. У новітній творчій історії мистецької групи «Яра» є вибухова вистава «1917-2017: Тичина, Жадан і Собаки», яку було відзначено американськими театральними преміями. Музика, поезія, революції, любов, насильство – натхненний Україною спектакль за участі Сергія Жадана та його музичного гурту також пролунав в Україні: «Тичина, Жадан і Собаки» були на сцені київської Малої опери і брали участь у львівському Форумі видавців.

У такий примхливий спосіб у химерних будинках, загублених серед Мангеттена, сполучаються найвіддаленіші у світі люди та їхні історії. Усім належало зустрітись, помітити одне одного й бути відкритими, бо без розчахнутих душ не утворюється жодних сполук. Розповідаючи про подорож до буремного і кривавого Мозамбіку, Вірляна Ткач підсумовує, що ця мандрівка не стала спектаклем через замкненість, яку витворило насильство. З Мозамбіку прийшла лише книжка, але не вільна й промениста вистава. Чи не з думками про це варто було вийти по цій зустрічі?


Источник: 24 Канал - Все новости